Отак воно й велося, аж поки того нещасного року справи ускладнилися через нафтову кризу: гроші подешевшали, а ціни на товари полізли круто вгору, наче альпіністи. У людей, що споглядали це підвищення, паморочилося в голові: не видно було дна безодні, яка зяяла перед ними.

Зарплати Роберто Тоцці — вона не підвищилася — вже не вистачало, а він мав молоду дружину, яка звикла сіяти грошима, і сина від першого шлюбу, який жив у Мілані й начебто мав там якусь роботу, але щоп'ятнадцятого числа прилітав у Рим просити грошей. Роберто Тоцці, якому вже минуло п'ятдесят, не міг відмовляти дружині, а вона просила грошей щодня або через день, не міг він відмовляли й синові, бо той носив його ім'я і нагадував йому світлі часи юності — студентські роки. Оскільки ж обличчя молодої дружини при найделікатнішому натяку про ощадливість набувало трагічного виразу, Роберто Тоцці мусив обмежувати свій особистий бюджет. Почав заощаджувати на сорочках, краватках, одеколоні й, нарешті, перестав купувати нові книжки та часописи з мистецтва. Йому здавалося, ніби він зачинив віконниці у своєму домашньому кабінеті. Але про його кабінет дружина взагалі не хотіла знати, а син був не від того, щоб узагалі замкнути його на ключ.

Мистецтвознавством сьогодні займаються тільки ті, кому бракує клепки в голові, казав він. Від своїх близьких Роберто Тоцці не міг чекати ласки й співчуття, а зовнішній світ мав досить своїх турбот, щоб клопотатися ще й про нього.

Підстьобувана інфляцією, ліра котилася вниз, ціни зростали і мчали, як коні від батога. Рік тому за обід у «Россіні» платили стільки, скільки тепер коштував сніданок. Зарплата танула швидше від весняного снігу, навіть вищі чиновники мусили підтягувати паски. Дехто з директорів перестав відвідувати «Россіні», особливо дрібніші. Прийшли, звичайно, інші, але серед них, вважайте, не було людей мистецтва.