Дехто казав, що криза відучує людей від давніх звичрк. Хтозна! Краще сказати — люди почали пристосовуватись до породженого кризою нового життя, адже треба було якось жити. Замість заходити до «Россіні» на віа Венето, професор Роберто Тоцці поступово звик снідати на своєму робочому місці. Служниця готувала два бутерброди з маслом та ковбасою, наливала в невеликий термос каву, професор клав усе це у свій елегантний дипломат і повільно прямував до Боргезе. Хто б міг подумати, що ця поважна людина в старому чорному демісезонному пальті й шкіряних рукавичках несе в чемоданчику не цінні папери чи таємні документи державної ваги?

Напередодні того похмурого ранку, з якого почалася наша розповідь, Роберто Тоцці й синьйора Тоцці ходили з приятелями в кіно, потім синьйора Тоцці, яка вперто не бажала розлучатися зі своїми легковажними звичками, захотіла піти в бар. Там пили джин, і синьйора Тоцці з синьйором Умберто танцювали. Синьйор Умберто, молодий колега Роберто Тоцці, був недавно призначений експертом по художніх речах при Банку комерчіале. Ця посада приносила добрі гроші, тому Умберто був у чудовому настрої. А сам Роберто Тоцці того вечора вперто боровся з досадою, яка отруювала його в сто разів більше, ніж густий тютюновий дим і шалене вищання джазових інструментів. Там, на естраді, неначе хтось лоскотав саксофон і різав трубу.

Повертаючись додому, він не вимовив ні слова, а коли ввійшли до кімнати, відмовився пити чай і відіслав служницю, яка принесла йому гарячі, щойно зварені макарони. Засвітив настільну лампу в кабінеті, розгорнув книжку, але не прочитав жодного рядка, хоч сидів над нею понад годину. Коли зайшов до спочивальні, дружина вже спала. Вона забагато танцювала з отим типом, який з мистецтвознавця перетворився на торговельного експерта, фахівця з гешефтів.