Такі були запити Монтано, а директорські мали б стояти принаймні на десять щаблів вище. Коли охоронець снідав так смачно, то, певна річ, директорський сніданок мав би бути просто розкішний. Звичайно, поняття розкошів багатоступеневе; проте директори, яким був наш професор з середньовічного мистецтва Роберто Тоцці, перебували десь на дев'ятій сходинці цієї шкали.

На фешенебельній віа Венето містився ресторан «Россі-ні». У цьому ресторані снідали директори категорії Роберто Тоцці — музейні керівники, театрознавці, відомі режисери, директори галантерейних магазинів, середні торговці. У «Россіні» постійні клієнти одержували на вибір два типи сніданків — англійський або французький. Обидва були вдесятеро розкішніші, ніж сніданок охоронця Монтано. Якщо хтось із директорів віддавав перевагу, наприклад, англійському типу сніданку, йому приносили шинку, яйця, варене або смажене курча, бульйон, пиріг, плюс апельсини, каву та коньяк, які завжди записували «під лінією», як додаток до основного меню. Прихильникові французьких сніданків ставили на стіл півдесятка, а то й більше срібних чайничків та мініатюрних блюдечок — чайничків з чаєм, з молоком, какао, кавою, гарячою водою; блюдечок з маслом, вершками, варенням; тарілочок з кількома видами бринзи, тістечками й бісквітами; і наприкінці знов-таки неодмінні апельсини, каву і коньяк.

Був час, коли професор Роберто Тоцці, скоряючись вимогам доброго тону, щоранку завертав до ресторану «Россіні» на віа Венето. Снідав по-директорському не тому, що був ласий до пирога та вершків, і не тому, що зранку йому хотілося коньяку, а для годиться, прагнучи продемонструвати свою приналежність до еліти, зрештою, побоюючись втратити зв'язок з колегами. Їв неуважно, бо ввечері (коли не супроводжував кудись дружину) читав допізна, лягав після опівночі і тому зранку не мав апетиту. І як тільки виходив з ресторану, відразу ж забував, що їв — французький конфітюр чи англійський бекон.