— Гм! — значливо похитав головою Карло Колона. Лівіо Перетті здригнувся від цього «гм» і стис кулаки, але Роберто Тоцці владно підніс руку.

— Прошу уваги! — Голос його був суворий. Він похмуро глянув на помічника начальника охорони і нервово здвигнув правим плечем: гостра спазма пройняла його болем, наче електричний струм.— Оскільки пан Савеллі відсутній,— зітхнув він,— ви повинні взяти справу до своїх рук. Наказую діяти згідно з інструкцією номер один!

Через тридцять секунд після цієї розмови двері галереї зачинилися і всі відвідувачі, на превеликий свій подив, лишилися замкненими. Лівіо Перетті спробував вискочити, але двоє швейцарів схопили його за комір і досить грубо пояснили, що він мусить трохи зачекати. Він проклинав їх, лаявся, але нічого не допомогло.

О дев'ятій годині тридцять хвилин прибула поліція.

Що далі глибшала криза і зростала дорожнеча, то більше поширювалася злочинність, а в цій просторій і незвіданій галузі розцвітав модерний жанр — крадіжки картин, і то не абияких, а відомих картин епохи раннього і високого Ренесансу. Крали переважно в церквах, у самому Римі було понад десяток таких, де зберігалися шедеври обох періодів; цупили твори з маленьких музеїв, з колишніх палаців і замків, з монастирів і каплиць. Грабували завзято і з розмахом. Але в таких галереях, як Боргезе, або в музеях рангу Ка-пітолійського, крадіжки траплялися дуже рідко, і якщо бували, держава в особі тогочасного уряду раптом опинялася в становищі людини, застуканої в непристойному вигляді. З хвилюванням, гідним героїв колишньої комедіа дель арте, держава патетично запитувала: «Куди йдемо?» і «Що нас чекає далі?», і вже тоном новішої драматургії категорично наказувала відповідним органам негайно виявити злодіїв і повернути викрадені картини на їхні місця.