Фелікс Чігола мислив логічно, тому його уява була бідна, але після короткої розмови з начальником у нього запрацювала фантазія. Йому почало здаватися, що розкішні апартаменти на віа дель Корсо і старовинний будиночок біля Санта-Марія Маджоре з двома пініями у дворі злітають угору і зникають як марево в ніжно-синьому небі над Римом. Якщо крадії «Данаї» мафіозі й він накриє їх,— кінець зв'язкам з о т и м и, а то й «випадкова» куля в потилицю! Коли ж не накриє і творіння Корреджо вивезуть за кордон,— тоді начальник підведе риску, змалювавши його оцим, як викриту людину, тобто як зіграну карту... Таку пастку він уже поставив кільком інспекторам, і вони потрапили в неї. Мафія йому повірить, бо коли він, Чігола, підтримує таємні зв'язки з їхнім дрібним начальством, то начальник поліції зустрічається з верховодами мафії.

У цій безпросвітній імлі світилася одна-однісінька надія, як рятівна свічечка — що крадії не мають зв'язку з мафією, що вони свої або закордонні бандити, які діють на власний розсуд і свою відповідальність.

— Холера їм у печінку! — мимрив Чігола, облизуючії потріскані губи і злостиво блимаючи жовтуватими котячими очима.

О десятій годині сорок хвилин вертоліт з Феліксом Чіголою та його групою приземлився перед головним входом. Неподалік уже стояла патрульна поліційна машина. Вона прибула о дев'ятій годині тридцять хвилин — через п'ять хвилин після того, як Карло Колона оголосив тривогу.

Чекаючи начальство, яке мало почати розслідування, начальник поліційної дільниці поставив пости перед обома входами — парадним та службовим — і взявся за відвідувачів, їх було п'ятнадцятеро душ. Двоє поліцаїв чемно перевіряли, чи не ховає хтось картину під пальтом. Звичайно, то була марна праця, бо полотно «Данаї» — майже два метри завдовжки і півтора метра завширшки — не можна сховати під полою.